"Sinatra. 100-ліття Легенди".

14 грудня у Львівську оперу прийшли шанувальники доброї музики. Концерт "Sinatra. 100-ліття Легенди" запам'ятався живим виконанням улюблених, популярних пісень та подарував затишок зимового вечора. 

Все почалося 100 років тому. Коли народився Френк Сінатра. 

Світло згасло. Але чути оплески.  

"Серця жінок танули", Юрій Гнатковський розпочав вечір...такими словами. "Чоловіки мріяли бути схожим на нього", - продовжив вступне слово. 

..."Ти така чудова, я тебе люблю", - заспівали дуетом  Павло Ільницький та Віталій Костенко на початку вечора. І вже з перших слів не  було причини сумніватися в щирості цих двох молодих і талановитих людей.  Вони  так впевнено наслідували Френка Сінатру і його знамениту пісню "I Love You Baby". 

Слухаючи цю музику, серед якої мають місце і новорічні пісні, справді відчувається передсвятковий настрій. Соліст Віталій Костенко творив затишну атмосферу зимового вечора, співав "Marry Christmas to You" і в такий спосіб побажав всім "Веселого Різдва". 

Юрій Гнатковський пропонує краще зрозуміти Сінатру. Легенда прозвучала українською мовою ("Let it Snow").    

Музика джазу не була б такою повною без  друзів Френка Сінатри - це Benny Goodman and his Orchestra. "Ballad in blue" сьогодні у виконанні Leoband, диригент Микола Орач. 

Павло Ільницький мабуть, закохується кожного разу як вперше в цю музику. Його очі блищать до п'ятнадцятого ряду точно. Він не виконує, він проживає, а може так добре грає роль. Бавиться собі на сцені, наче жонглює нотами. Такий впевнений в своїх імпровізаціях, здається, щойно тиснув руку самому Френкі.

Юрій Гнатковський заохотив публіку підтанцьовувати, рухати плечима або просто кивати головою.  "Drem a Little Dreem of Me", вечір продовжила композиція у перекладі Юрія Гнатковського.  З вірними  музичними друзями і в супроводі гітари заспівав  Павло Ільницький. Соліс жестикулює так, що здається, розмовляє лише зі мною зі сцени.

Романтичну атмосферу тримали спогади відомого фільму "Сніданок у Тіффані", де звучить музика Сінатри. 

Чорні капелюхи та білосніжні сорочки Leoband диктували вишуканий стиль вечора.

На сцені львівської опери стояв Павло. Соліст говорив про Оксану Караїм, чарівну і талановиту співачку. Він запросив дівчину на сцену. А тоді сказав, - "Мамо, то для тебе". Разом з Оксаною Павло заспівав "Something Stupid". А зізнавшись в коханні одне одному перед людьми, вони заговорили про синє небо - "Blue Skies". 

Павло провів Оксану за куліси і стрілою повернувся до публіки з фразою,- " Всі люблять рок-н-рол". А за ним танцювальним кроком з'явилася стильна пара, котра задала ритму і смаку того часу, куди ми з великою охотою занурюємось.  Нью Йорк, Нью Йорк, мабуть, не став гіршим за сто років."Але так чесно, - питає Павло, -  подобається ......пісня?"Дуже дякує і оголошує антракт. 

Друге відділення прийшло на зміну першому. Диригент - Олексій Бажанов. Помінялось світло на сцені. Свій білосніжний костюм Віталій Костенко замінив на сірий в клітинку.  Також настрій мимоволі мінявся. Чи варто порівнювати? Питати що краще? Може і варто, скаже хтось. Але я не хочу цим займатися, бо я так далеко, за сто років звідси.

І лише звернення  Віталія  до глядацької зали  російською мовою на кілька секунду змусило засмутитися. Де-не-де викликало тихе обурення. Львів'яни пробачають оплесками, бо музика руйнує кордони, дає надію, дарує спокій і мир, хай навіть не назавжди. Але скромне "дякую" від Костенка львівський глядач цінує. Творчість аполітична. Вона єднає. 

Алею слави разом з Френком протоптав володар дуже особливого тембру - Луїз Армстронг, в його роль намагався втілитися  Богдан Стасишин. Дуже важко повторити унікальний голос Армстронга, котрий неодноразово переніс операцію на голосові зв'язки. "Let My People Go" викликала позитивні емоції в залі та заслужені оплески першій трубі - Богдану Стасишину. 

"Львів під звуки джазу відкривається з іншої сторони", -  каже пан Гнатковський. "Хай Френк співав про Нью Йорк, Париж, але ж ми відчуваємо, переживаємо  все те саме або дуже схоже до нашого міста Лева, коли звучить славна музика Сінатри.

"Так приємно без зайвих слів подивитись на старий Львів", - пролунало з вуст Юрія Гнатковського. А тоді він зробив маленький сюрприз. Кажуть, що 47-го року Френк Сінатра заспівав рефрен пісні польською мовою. Юрій Гнатковський теж співає мовою наших близьких сусідів. 

Павло Ільницький повертається знову до задоволених глядачів. І ділиться секретами закулісся. Демонстративним кроком пройшовся по сцені,( змінивши образ, до речі, вийшов вже в сірому костюмі), ніби-то,  на прохання організатора вечора. І сказав, - "Мене звати Ільницький. Павло Ільницький". Хтось  впізнав ці слова і сміявся. Хтось лише здивувався. Що ж, трохи пафосу можна собі дозволити. Такий вечір. Костенко не поступається Ільницькому і співає в дуеті з Сінатрою.  

Приємні сюрпризи не закінчуються ніколи. Адже ця музика живе вже сто років і не старіє, і не залежується. 

Підтверджує це гучне "Браво", що звучить зі зали.  Не відпускає вдячна публіка артистів, ті ж ще на мить тримають в опері дух містера Френка.

Пий! Їж! Бий!

Звуки хорошої музики вистрибують через величезні вікна і змушують мимоволі рухатись в ритм просто посеред вулиці. Драйвова атмосфера підморгує крізь шибу. А запах хорошого вечора заманює гостей зайти до середини. 

Це театр пива "Правда" із власною броварнею.

Тут, звичайно, смачним пивом пригощають славні пивовари. До різних видів цього популярного напою усміхнені офіціанти принесуть смачні страви.

В цьому закладі людно, гамірно і дуже весело. Вчора до пива та наїдків відвідувачам запропонували антистресові пляшки. Власне, саме така назва проситься в мене до реквізиту, який персонал закладу пропонує до диспозиції всім відвідувачам.

Дуже добрий настрій дарує гостям  Pravda Orchestra. Хлопці грають відому музику. Антистресова пластмасова пляшечка з-під пива служить для того, щоб відбивати ритми улюблених хітів. Бити можна по чому завгодно. Правду кажучи, необов'язково навіть в ритм. Важливо, що емоції зашкалюють. Хтось підспівує, хтось танцює. А хтось і п'є, і їсть, і б'є пляшкою одночасно. 

Високий градус вливається в тіло і в душу.

Варто спокуситись на "Правду" і драйвову музику з її великих вікон. 

КомудаватиКомунедавати.

По-новому про старе. Культурна столиця України - Львів. Ближче до вечора, пл. Ринок, на одному з літніх майданчиків мій спокій, мій відпочинок, моє спілкування наважується перервати якийсь дід.  Невиразно щось говорить. Мабуть, просить. Залишається проігнорованим, йде шукати удачі до інших людей. 

Через хвилин 10-15 з-за моєї спини з'являється страх всього мого дитинства, з яким досі я не дала собі ради - циганка. Моє обличчя заливається  "червоною фарбою", мені стає по-єгипетськи тепло і мене огортає страх. Я хочу закрити долонями обличчя і думати, що я невидима як робила, коли була малою. Ну, але ж це зараз не варіант, підказує мій розум, точніше, та його мізерна частина, яка ще здатна думати в момент, коли мої негативні емоції захопили мене всю разом з сірою речовиною. 

Щоб вийти якнайшвидше з неприємної ситуації, беру гаманець. Вічно вагітна циганка, звичайно, приповідає завченими фразами, гладить однією рукою живіт, іншу наполегливо простягає і просить дати хоча б двадцятку. Просить-даю. Видихаю з полегшенням. 

Я не встигла вдихнути повітря, як наступна циганська курва підкралася до мене, так само з-за спини. Позаздривши, мабуть, своїй товаришці в заробітку, ще одна (перепрошую, що повторююсь) вічно вагітна блядь почала обзивати мене красавицей (рос. мова) і погрожувати, що буде молитися за мене, лякала, що я буду щаслівою ("ламана рос. мова"). Щоб відкупитися від проклятої Люциферки, віддаю їй п'ятдесят гривень. Переможниця зникає з поля зору. 

Тепер я розумію, чому той бродячий народ має відвагу народжувати незліченну кількість дітей. З такими заробітками можна дозволити собі добре забезпечити майбутнє, справді, не одній дитині. А також з циганською наполегливістю, я переконана, що легко йдеться до найвищої щаблини кар'єрних сходинок. Успішні люди. 

P. S. Дід з "коротким язиком" мусить відвідувати циганські майстер-класи, інакше йому ніхто НЕБУДЕДАВАТИ. 

        Такі Оксани як Я, мають грати роль безстрашних, безсердечних стерв, яким наплювати на ненароджених  чужих дітей. Вивчити матюки і прокльони всього світу та розкидатись ними на дойобисту шваль. Лише для того, щоб відстояти своє право на спокій, відпочинок та приємне спілкування. 

LBB закрутили "Дзиґу".

Вівторок, "Дзиґа". 20.00 ще чекають..ся. Хтось розмовляє, хтось випиває, хтось по 50 гривень збирає. Бо сьогодні в Дзизі грали живяком Lemko Bluegrass Band. 

Хто і що в руках тримав?

Маркіян Турканик (скрипка+вокал), Артем Каменков (контрабас), Олександр Марусяк (тромбон),  Ярослав Жовнірович (кларнет), Всеволод Садовий (мелодион), Рост Татомир (бузукі, вокал, слайд-гітара). 

Що грали, співали? 

В живому акустичному виконанні можна було послухати, так званий музикантами, мікс - лемківський блюґрасс, карпатський свінг, гуцульський блюз. Таке українсько-американське шаленство. 

Як народ забавляли?

Легесенько, ніжно, невимушено вони позбавили публіку цноти. Почали грати. Впевнено, тримаючи ритм взяли наповнену гостями залу, не сказавши ні слова. Змішаний стиль музики тримав увагу, люди за столиками виглядали забавленими і трохи збудженими. 

Чікнули раз, тобто, зіграли і лиш тоді, - "Добрий вечір". В залі панувала дружня атмосфера. Прийшли друзі з інших гуртів, не самі - з жінками, дітьми, коліжанками і колєґами...

Музиканти продовжили далі грати. Ну, так як вони вміють - по- лемківськи. Файно. А можуть, взагалі, по-різному. Експериментують зі стилями і музичними традиціями. Тому, це цікаво. До речі, коли грають, то коментують, що відбувається. Хвилюються, мабуть, щоб публіка не розгубилась. Чи, щоб не засоромилася від нерозуміння запозичених мелодій. Скажемо, американсько-українських викрутасів, які пропонують нам LBB. 

Звернувши погляд в люди, хлопці призналися, що раді нас бачити. Дякували, за те, що підтримуємо їхню ініціативу - випустити  в світ перший дебютний альбом. З хвилюванням, так, щоб не врікти, зі страхом щось обіцяти, ділився планами Рост Татомир. 

Далі ми почули, такий собі американський сет, стало спокійніше, власне таку атмосферу

диктувала музика. 

А тоді, несподівано Ростислав Татомир як "ввалив",  публіка, не приховуючи радісних емоцій, плескала в долоні. Всі тримали один ритм. Раділи, що можуть долучитися до дійства. Навіть почали вигукувати якісь фрази. Чи то сміливості набралися від пива, чи то від задоволення кричали. 

Ще одну пісню пообіцяли наостанок. А потім ще одну. Або йти не хтіли, або хтіли, щоб їх тримали. Подарували в кінці ..." Нашу новеньку, можна сказати, світовий дебют": "Завтра раненько в тебе буду". Раз обіцяли, значить будуть. 

В "Дзизі" як у вулику, традиційно шумно і весело. Хтось йде, хтось лишається, а хтось, маю надію, дебютного альбому дочекається. 

Kurbasy feat Manu. " На нашій юлойці ". 13 вересня 2015.

На балконі театру ім. Леся Курбаса зустрілися не Romeo & Juliet, а гурт "Kurbasy" та Маnu. На відміну від шекспірівських персонажів, історія львівських митців завершилася хіппі ендом. Здавалось би, що поєднання автентичних співів "Курбасів" у супроводі цимбал, акордеону, дримби і байок-приповідок є неможливим з електронними імпровізаціями Маnu (Михайло Балог). Все ж диво відбулося. 

Монтеккі та Капулетті повмирали би ще раз від заздрості, якби побачили, що можна порозумітися, будучи такими різними, чужими і,на перший погляд, непоєднуваними. Злагода між "Курбасами" та Маnu відбулася в результаті експерименту, пошуку, де митці вислухавши одне одного,  навзаєм доповнили свою геніальність . Зроблю висновок: досліджуючи дисонанси можна знайти гармонію. 

Протягом години на балконі театру буяло життя. З'являлися кольори. Звучали ритми, співи ну, і, звичайно, оплески. 

Задоволені сусіди визирали з вікон. Зачаровані глядачі пританцьовували на вулиці під балконом, задираючи голови догори. Хтось любувався, хтось дивувався, але ж конфлікт, все таки, не стався!

Надійний тил "Курбасам" та Ману забезпечив молодий, але вже відомий художник, Володимир Стецькович.  Своєю відео-інсталяцією він оживив фасад театру, на якому так красиво обманював глядача. Чаруючи взорами, Володя Стецькович дав можливість помилуватися тим, як хвилюєть море, палає вогонь, розцвітають квіти...

Музично-візуальний перформенс "На нашій юлойці" - це одна з подій "Фестивалю переселенців та львів'ян", метою якого - об'єднати місцевих мешканців та переселенців, долаючи будь-які кордони. 

"Сумніших оповідей не знайдете,

Ніж про любов Ромео і Джульєтти. 

Усі виходять".

                     Так писав Шекспір. Я ж подивилася історію про діалог і мир. 

Життя чи мета

Життя чи мета

На території аеропорту Внуково (Москва) в автобусі, який перевозив пасажирів від приміщення аеропорту до літака жінці стало погано. 

Спершу вона попросила уступити їй місце, щоб сісти. Тоді випила води і зволожила обличчя. Люди почали потрохи реагувати. Попросили викликати швидку допомогу, прохання лунало в простір. Мабуть, тому машина з медиками їхала близько 15 хвилин. Протягом того часу над жінкою, котра вже втратила свідомість, клопотались дві інші пасажирки. В однієї з них, за допомогою естафети між пасажирами,в руках опинилась аптечка. 

Чорна коробка з білим хрестиком, де теоретично має знаходитись все необхідне для надання першої допомоги, була зовсім новенькою. Запакована плівкою. Дівчина, яка взялись рятувати непритомну розкрила аптечку і намагалась знайти нашатирний спирт, але не знайшла, оскільки, його там не було. Інша сестра - помічниця рятувала потерпілу від задухи звичайною газетою, махаючи нею перед обличчям жінки. Поки приїхали медики аеропорту, пасажири зателефонували до швидкої допомоги. Слідуючи порадам фахівця продовжували рятувати потерпілу жінку. 

Прибувши до автобусу, медики взялись надавати допомогу знепритомнівшій. Всі інші пасажири покинули трансфер, піднялися на борт літака, який здійснив рейс 0793 Львів-Москва зі запізненням у 45 хвилин. 

Borjomi Kitchen by Geometria

Львів. Bar Myshly,що на площі Ринок. Відомі люди України змагаються за звання кращих кулінарів. Вони не знають, що саме доведеться готувати. 

Але повні позитиву, красиві та успішні вдягнули фартухи і за 15 хвилин жюрі буде дегустувати та оцінювати страви учасників. 

Бажаємо успіху та вболіваємо за наших;)

SOS

- Порятуй мене! Порятуй від Тебе й від мене, зроби так, щоб ми не змагалися і, щоб я сприймала Тебе спокійніше. 

                           Jennyfer. "Добрий Бог Манхеттену", Інґеборґ Бахман. 

Як Тебе не любити

За ті карії очі

Коли серце не хоче

Вже нікого більш любить. 

І не знайти мені 

ні хвилини спокою, 

Бо думками з тобою

я і вдень, і вночі...

                                  Слова: Богдан Веселовський.  

Біда не в тім, що Ти мене не любиш,

Біда, що я Тебе не можу розлюбити. 

                                  Слова: Юрій Рибчинський. 

Везаль полюбляв задавати ось такі, наприклад, запитання: чи є сенс освідчуватися в любові до жінки, яку ти кохаєш, але яка знати тебе не хоче - так би мовити, безнадійне освідчення в коханні.    

...

Він особисто вважав, що, безперечно, є сенс, що таке освідчення пов'язане з безмежним щастям. 

             "Зачарована гора". Книга друга. Томас Манн. 

в "Арсені" - закупи на воді.

В "Арсені" на вул. Чорновола просто посеред супермаркету - вода. На даний момент покупці можуть лише здогадуватися в чому родзинка такого собі "басейну" в магазині.  Можливо, адміністрація  пропонує людям власноруч ловити рибу. А може, це полегшить процес купування продуктів, припустімо, з'являться човники-кошики, і не буде потреби носити обраний товар у звичних кошиках. 

Чи залишиться до завта атракціон з водою- невідомо. Хто не встиг, той пропустив. 

 

Хтось казав, що у Львові нема моря.

Несподівано для львів'ян та вельмишановних гостей міста, матінка природа сотворила чудо. На вулиці Чорновола тепер маємо море. Його води миттю надихають на назву -море Мутне. 

Важко описати радість та подив місцевих жителів. Особливо приємно чути захоплення водіїв. З їхніх автівок лунають досить дивні слова, мабуть, іншомовного походження! Реакція дуже природня. Адже, ще вранці люди добиралися на роботу сухопутним шляхом, а вже ввечері повертаються додому через море. 

Диво. 

Трамвай-засіб пересування чи прихисток від дощу?

18-та година і 10 хвилин. Львів. 

В трамваї номер 1 пролунало оголошення: НЕМАЄ СТРУМУ. ПОЇДЕМО, КОЛИ З'ЯВИТЬСЯ. 

У пасажирів стурбований вигляд. За вікном лиє як з відра, б'є блискавка і гримить.  

Дружно чекаємо на спасеніє Господнє. Чи є, може, надія на когось іншого?

18.36-в даній ситуації зміни не спостерігаються.  Хіба що, машини сигналять частіше нам в спину. 

Warszawa.

Важко повірити, прогулюючись Варшавою (столиця Польщі), що це копія оригіналу. Так зване Старе місто, Друга світова війна стерла з лиця Землі, але його реконструйовано. Так, Королівський Замок відновлено на 98%. Велику частину ремонтних робіт зробили самі мешканці міста. Боялися, щоб столицю не перенесли у якесь інше польське місто. 

Якщо хтось планує зустріч у Старому місті, то призначає її біля колони Сигизмунда. Це найстарший та найвищий (22м.) пам'ятник у Варшаві. Нагадує про Сигизмунда III Вазу, котрий переніс столицю із Кракова до Варшави. 

Слідами генія. У 2010-му році відзначали рік Шопена. Власне у Варшаві геніальний композитор, Фредерік Шопен, виховувався, отримав освіту і жив тут довгий час. Недалеко від місць, з якими пов'язаний композитор, встановлено мультимедійні лавки. На них можна посидіти і послухати музику Шопена. Таких, здається, у Варшаві 15 штук.

А поруч з пам'ятником Ф. Шопену влаштовують концерти. Які можна відвідати щонеділі з 12.00 до 16.00. Але лише у теплу пору року - від середина травня і до кінця вересня. 

Варшава славиться Королівськими Лазєнками (назва від слова "лазня"). Комплекс палаців з неймовірно красивими парками та озерами!

Четвер - день культури у Польщі. Багато музеїв у цей день відчиняють якнайширше свої двері для відвідувачів і вхід є безкоштовним.

Саме в цей культурний день тижня мені пощастило відвідати палац у Вілянові.  Який збудував король Ян III Собєский. Поруч з палацом - озеро та сад, а також дуже романтичний парк.

Цей палац справді вартий уваги. Доречно сказати, що його називають "польськими Версалем". 

Я знайшла тут портрет з моїм прізвищем.

 

Ріка Вісла розділяє місто на два береги. На лівому березі знаходиться історичний центр Варшави. На правому - промислові підприємства, житлові райони. 

Ще дуже мені хотілось подивитись на місто з висоти пташиного польоту, а таку нагоду пропонує одна з найбільш впізнаваних будівель Варшави - Палац культури і науки. Але цю можливість я проміняла на іншу, зустрівшись зі своєю давньою колєжасьою І. Прогулянка з Нового світу у Старе місто заспокоїла, зачарувала, розважила.  Внизу атмосфера прекрасна, рідна. Площа ринок збудована на зразок середньовічних європейських площ. Тож нічого дивного, якщо вона нагадує Львів. Можна повертатись в це місто при кожній нагоді і просто так. 

Джазовий настрій у Львові. Гостей збирає Павло Ільницький.

Двадцята година минула вже десять хвилин тому, а світло в залі досі не згасло. Це звично, адже ми у Львові. Тут справа не в пунктуальності. Можливо ще не всі допили свою каву, а може хтось замилувався красотами львівських вуличок або ж вродливими дівчатами, котрі у місті Лева трапляються нерідко. 

В театрі ім. Марії Заньковецької глядачі перешіптуються в очікуванні дійства. На великій сцені 

Концерт "Frank Sinatra & Louis Armstrong".

Власне, Павло Ільницький (соліст) зібрав разом талановитих людей, таких як Микола Орач та Любомир Ліщук (диригенти), Leo Band, струнний квартет "Фенікс, Lviv Ladies, Оксана Караїм, Богдан Стасишин, Юрій Гнатковський, Віталій Костенко та інших. 

Співаки і музиканти подарували публіці безтурботні миті, залишили в пам'яті яскравий спогад надовго. 

Джазові мотиви, покликані для того, щоб людина пробудилася  до яскравого життя, вміла побачити чудовий, повний кольорів світ і надихалася мріяти про щось світле та добре. 

Врешті наступила очікувана темрява, оплески і Юрій Гнатковський, той, "котрий вирішив повернути Львову джазово-блюзові ритми у живому виконанні" (з біографії, текст О. Кришталева), вимовив страшне слово "війна". Він говорив про ту, яка давно закінчилась, а почалась сто років тому.  Але в думці триває сьогодення. Джазова музика змушує посміхатися мимоволі, провокує до притупування ритму, до руху. А найважливіше, ці мотиви зачаровують, піднімають дух і ведуть у дивне забуття від болю, турбот, відчаю навіть жорстокої війни.  

Молодий, обдарованих хлопець, Павло Ільницький, створив на сцені дуже затишну атмосферу. Створив чудовий настрій. Склалось враження, що ми, глядачі побували у нього вдома. Він співає, наче, для себе, але дуже щиро, без зайвого пафосу, легко і без жодного хвилювання (так здається). Тембр голосу заспокоює і водночас не дає залишитись байдужим. Пісні у виконанні Павла Ільницького проходять крізь серце. Хочеться слухати його ще і ще. Хлопець посміхається, дивиться в зал. В його спокійному погляді відчувається радість від присутності кожної людини.  

Зі сцени ми почули такі слова: Ця музика як запобіжник.  Змушує людей озирнутись і побачити, який чудовий цей світ.Там, де є любов не може бути ненависті. Люби і мрій. 

Павло зізнався, що будучи студентом, мріяв  про цю сцену. "Хочу, щоб у кожного, хто присутній сьогодні в залі була мрія і щоб вона здійснилася", - сказав хлопець. 

Він взяв до рук гітару, повернув голову в бік куліси і сказав, що зараз з'явиться гостя. По-галицьки додав, - "Я вийду за нею, бо так буде пасувати". Глядачі посміхнулись. "Оксана Караїм", - представив колегу господар вечора. "Привіт, Оксано. Що будемо співати? - Гм. Треба подумати. Щось гарне, - відповіла співачка. "Я гарний ?" - легко фліртуючи продовжував Павло. З темряви залу чувся сміх, а зі сцени пролунали кілька ноток, які в унісон зі солістом запитували, чекали згоди. Оксана кивнула головою. В дуеті вони виконали кілька пісень. Спершу "Tell me quando, quando, quando". Потім Павло Ільницький з допомогою Оксани Караїм зробив сюрприз для своєї мами у вигляді пісні  "Something stupid". 

Оксана, звичайно, не єдина гостя, яка викликала захоплення. Цікаво було спостерігати за одним із музикантів струнного квартету "Фенікс", оскільки, його ноти впали на сцену ще до того як він почав грати. Чулося хвилювання навіть самих глядачів. Вони дивились на білі аркуші з тривогою. Здавалось, хтось вийде на сцену, позбирає їх та покладе на підставку для нот. На щастя професіонал відмінно дав собі раду сам у незручній ситуацій. Він кивав головою у такт музики, посміхався, продовжував грати.  Це ще один доказ природньої, домашньої атмосфери.  У якій Павло Ільницький та його колеги музиканти дозволили нам провести гарний вечір. 

В ролі Louisa Armstronga прекрасно звучав Богдан Стасишин.  Манера виконання припала публіці до душі. Що підтвердили бурхливі оплески. 

Сценічний образ Віталія Костенка (гість з Києва) ,виконання пісень чудово витримані в стилі Franka Sinatra. Цей чоловік теж зворушив серця шанувальників хорошої музики. 

Lviv Ladies - це три красуні, котрі додали святкового настрою у цей вечір.  Своїм співом, елегантними костюмами, стильними рухами і сяючими посмішками зачарували публіку. 

Микола Орач, Любомир Ліщук, Leo Band - протягом всього вечора були міцною, певною основою концерту. Соліст -  Павло Ільницький, то спокійно сидів на стільці та насолоджувався власним співом, то несподівано біг з місця, наче згадував, що знаходиться на великій сцені в театрі. І от відверта посмішка, широкий жест Павла Ільницького провокують на гучне "браво". Цей хлопець відкритий для світу. Він вдячний всім і кожному. Співак висловив подяку  батькам,  родичам, друзям і, звичайно, Богові.  Згадав друзів, знайомих, свою дівчину, дідуся та бабусю, котрі теж прийшли. А також з вдячністю звернувся до всіх нас, тих, хто небайдужий до хорошої музики. Павло присвячує пісні. Дарує тепло та затишок знову і знову. 

Перед піснею на біс соліст разом з Юрієм Гнатковським подякували усім, хто відроджує славу Львова. Виголосили мрію про те, щоб Львів знову став містом джазу. 

Колекція одягу "Пантелик".

Сцена Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса трансформувалась у подіум. 

Ще один варіант втілення української ідентичності запропонувала молода дизайнерка Іра Лиса, створивши колекцію FW 2015 (творчий проект "Пантелик"). Також до ідеї долучилися Тереза Барабаш (ткацтво), Богдан Кухарський(кераміка), Мирослав Трофимук (музика), Володимир Стецькович (відео-інсталяція). Колекцію "Пантелик" львів'яни та гості міста мали можливість побачити першими. Наступний показ відбудеться у США, куди дизайнерка Іра Лиса вирушить вже наступного тижня. 

Важливо сказати, показ відбувся з метою благодійності. Зібрані кошти митці проекту передадуть батальйону ОУН. 

Про Бачення.

Пробачення. Розділи це слово на два окремих ( про/бачення ). Спершу прочитай друге ( бачення ).Тепер розумієш, чому варто перепросити? 

Два вуха, два ока, ніс, посмішка...руки, ноги, так, ми дуже схожі між собою. Але ж не є однакові. Ми з різних родин. Нас виховували у найрізноманітніших традиціях.  Кожен з нас сформував свої принципи і дотримується власних правил. 

Тому, натурально, якщо ти мене любиш, а я терпіти Тебе не хочу. Не дивно, що нам подобаються не ті самі стилі в архітектурі, ми надаємо перевагу різним відтінками кольорів, любимо їздити відпочивати в абсолютно протилежних напрямках. 

Людська природа цікава. Ми відрізняємося, тому шукаємо шляхи до розуміння одне одного. Це одне з цікавих завдань, яке нам запропонувало життя. Дивимось на світ. Для одного  він виглядає кольоровим. А для іншого - сірим. Про відтінки можна сперечатися. Але варто бути готовим вислухати чужі думки. Комунікація - шлях до розвитку, пізнання. 

Бачення світу різне. Навіть тому, що ти вищий за мене більше, ніж на двадцять сантиметрів! Ти маєш можливість бачити трохи далі. Але моя перевага в тім, що я вмію розглянути дрібні та дуже важливі деталі, які ти просто переступиш і забудеш. 

Про "бачення" можна говорити вічність. Або ж можна мовчати. 

Пробачення краще попросити до того моменту, доки Хтось зрозуміє, що йому і без Тебе добре. 

Межа розуміння (відео інсталяція). Сергій Петлюк.

Кожен митець - це плюс ще однин воїн до національної армії. 

Його зброя завжди при ньому і напоготові. Її не приховати, не скрити, особливо, коли час неспокійний. 

Хтось "стріляє віршем", інший "бореться піснею", дехто "тримає тил театральними постановками". 

Сергій Петлюк - український художник. Сьогодні він "воїн", котрий на озброєння взяв відео інсталяцію, назвавши її "Межа розуміння". 

З власних пояснень митця про ідею:

..." Коли війна в чужій країні, не задумуєшся про її розв'язання, розвиток, закінчення. 

... Коли війна в твоїй країні, аналізуєш/пробуєш аналізувати інформацію, що з нею пов'язана. Кількість питань росте паралельно з кількістю вбитих та покалічених, знедолених і позбавлених домівок. 

... Питання без відповідей, що доводять до певної межі". 

Перед тим як увійти на виставку - напис: Увага. В проекті демонструються оголені частини тіла. 

Потрапивши в середину, відвідувач, наче, покидає зону комфорту та затишку. Заходить у напівтемний коридор. На підлозі, хоча доречніше висловитись, на землі, лежать люди у камуфляжній формі. 

Чоловіки і жінки. Вони на території воєнних дій, виконують завдання. Без емоцій, чітко, погляди зосереджені. 

У цих воїнів, котрі прийняли різні, хоча дуже схожі позиції - однаково босі ноги, оголені руки, незахищені голови. Їхні губи ворушаться, вони промовляють якийсь текст. 

Намагаєшся розібрати слова. Але зрозуміти того, хто вже зважився добровільно чи то був змушений переступити межу, мабуть, неможливо. Все таки, це нерозуміння, швидше. 

Цей півтемний коридор - шлях. Від одного тіла в камуфляжі до іншого. Звуки, голоси, врешті частини тіла, що проглядаються крізь жовто-зелену форму. Вони вказують на стать. Змушують замислитись про молодість - квітучу, запашну, повну сил та енергії. Про тих, хто віддає кращі свої роки війні. Постають питання про несправедливість, коли бачиш жіночі груди і розумієш, що покликання жінки - годувати цими грудьми дітей, а не захищати землі, якими хтось прагне заволодіти. 

Далі - погляд зупиняється на силі чоловічій, що не в життя вона виливається, а в сиру землю. 

Це війна. Вона залишає багато питань. На більшість з них, відповідей ми вже ніколи не почуємо.

"Зброя" Сергія Петлюка тимчасово (27 березня - 8 квітня) знаходиться у галереї "Дзиґа" (вул. Вірменська, 35, м. Львів). 

Гості з Києва.

На виставу "Лісова пісня" у театр ім. Леся Курбаса завітали гості з Києва. Школярі подорожують місцями, які мають дотичність до відомого реформатора театрального мистецтва. Сьогодні у Львові шукали сліди Курбаса, а завтра їдуть в Самбір,місто, де народився Лесь Степанович. 

Діти хочуть, щоб школа в якій вони навчаються носила ім'я Леся Курбаса. Тож цікавляться його життям та творчістю. Зорганізувавши драматичний гурток, над назвою довго не думали, -- "Березіль".  

По закінченні  "Лісової пісні" попросили колектив курбасівців відповісти на питання, які виникли після перегляду вистави. Запитували також про методи роботи і акторські таємниці. 

В театрі ім. Леся Курбаса - "ОСВІДЧЕННЯ"

Актори вийшли під бурхливі оплески на сцену. Одна вистава закінчилась, "...вона померла, а він навіть не поховав її...", але інше дійство розпочалось. Маю надію, воно закінчиться HAPPY ENDом. 

Дві Білки (вистава "Ma-Na-Hat-Ta") виштовхали з зали двох глядачів, хлопця та дівчину,здавалось, нічого особливого. Але ж ні, це був незвичний день, лунала гарна музика і ці двоє незабаром одружаться. Бо після короткої промови хлопець опустився на одне коліно і запитав,-Ти вийдеш за мене? Після її "Так" вже нічого було додати. Оплески, поцілунок, поклін і...життя. 

Так, 14 лютого 2015 року, в День закоханих відбулось освідчення в театрі ім. Леся Курбаса. Приходьте частіше, іноді повторів не буває.